Дослідницькі роботи

КОЛЬОРИСТИКА ПЕЙЗАЖНОЇ ЛІРИКИ ЛІНИ КОСТЕНКО

У дослідженні  розглянуто метафори-кольороназви, які зустрічаються майже чи не в кожній поезії. Встановлено, що тексти письменниці побудовані часто із ланцюжків-метафор. Кольорова гама поезій – від «теплої» жовтої, янтарної, золотої, червоної, рожевої, срібної до «прохолодної» зеленої, синьо-голубої, сірої.

Ключові слова: метафора, кольороназви, гама кольорів.

Більшість поезій Л.Костенко можуть бути прикладом суцільної метафоризації: від першого до останнього рядка. Тексти-метафори поетеси утворені ланцюжками-метафорами та метафоричними епітетами.

Метафора Ліни Костенко постійно вимагає домислити, розгадати текст, вловити логіку руху поетичного образу. З одного боку, виникає відчуття відкритості тексту, а з другого, – відчуття спресованості. Метафорика як шлях до підтексту й ідеї твору допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його.

Актуальність теми зумовлюється як відсутністю ґрунтовних та систематичних досліджень щодо використання лексем-кольороназв у текстах Ліни Костенко, так і бажанням розкрити cтилістичні особливості цього прийому на матеріалі її творів.

Об'єкт дослідження: метафори-кольороназви у творчості української письменниці Ліни Костенко.

Мета дослідження: встановлення функціонально-стилістичних особливостей метафор-кольороназв у творчості Ліни Костенко.

Художня література, і поезія зокрема, є однією з провідних галузей використання словотворення, основна функція якого – породження нових,

вторинних одиниць, формування і розбудова лексичного складу мови. У художньому стилі мовлення народжуються індивідуально-авторські неологізми, потреба в яких стимулюється ідейно-естетичним завданням

твору, озвучується світосприйманням письменника.

У загальній мовній практиці мовотворчість письменника займає особливе місце. Письменник як носій і творець національної мови збагачує її новими значеннями чи відтінками значень слів, новими виразами.

Кожен письменник - носій літературної мови, але він і найактивніший творець національної мови в тому розумінні, що глибоко відчуває найтонші порухи народного слова, що в особистісному відтворює багато разів пережите живе слово народу. Тому і є таким важливим і авторитетним слововживання письменника, коли йдеться про усталення мовностилістичної норми.

Мовотворчість відомих українських письменників неодноразово була об’єктом вивчення мовознавців.

Індивідуально - авторські новотвори - важливий елемент твору. У них виявляється індивідуальність автора.

Коли говорять про місце письменника в історії національної мови, насамперед, мають на увазі взаємозв'язок між загально - народною мовою і мовою його творів. Художнє мовлення - двобічний процес. З одного боку, загальновживана мова є основою, будівельним матеріалом творчості письменника, а з другого - талановитий майстер збагачує літературну мову новими значеннями чи відтінками значень слів, новими словосполученнями.

Таким помітним явищем в історії української літературної мови є творчість Ліни Костенко, оскільки вона зосереджує в собі важливі соціальні, моральні, естетичні ідеали сучасності, виявляє глибину думки, гостроту світосприймання, вміння майстерно розкрити внутрішній світ людини. Авторські асоціації стають основою створення багатопланової образної системи, поетичної символіки, індивідуальних афоризмів.

Засобами української мови вона творить мелодію слова, уміє передати його найтонші семантичні й стилістичні відтінки. Письменниця глибоко переконана, що воно здатне відображати життя і надовго, можливо й назавжди, залишати це відображення в народній свідомості. Мова творів Ліни Костенко - це цвіт народного слова і подих нашої доби, тут взаємодіють найдавніші та найновіші слова.

Художня досконалість мови, естетичний смак Ліни Костенко виявляються і в доборі лексики.  Поетичний словник автора містить значну кількість іншомовних слів, використання яких у художніх контекстах диктується прагненням письменниці розширити виражально-зображувальні засоби мови .

У поезії “Осінь убога” із циклу “Осінні карнавали”, яка є текстом-метафорою, створюється суцільна метафоризація. Відбувається діалог між людиною й одухотвореним образом осені. Ця людина передається метафорою-образом “...Летів козак на білому коні”. Це певна метаморфоза, бо символічного “білого коня” можна розуміти як зиму, що наближається до осені.

Створенню суцільної метафоризації в циклі “Осінні карнавали” сприяють і колоративи. Кольорова гама Ліни Костенко складається з таких барв: жовтої, янтарної, золотої, червоної, рожевої, срібної, зеленої, синьо-голубої, сірої. Жовта гама – то, передусім, колір осені: “жовтий падолист”, “жовта раса груш”, “в стільниках землі немає меду сонця”. Наскрізною гамою у циклі є золота, навколо якої виникає метафорична аура: “Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль”; “Стоїть берізонька – як в іскрах золотих”; “І молодик над смужкою лісів поставить позолочений апостроф”; “...могутні чресла золотого стану”; “Лежить дорога, золотом прошита...”; “...сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова...”; “Вже листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку”.

Жовтий колір часто поєднується з багряним та іншими кольорами, створюючи цілісну метафоризовану картину осені, де домінують жовті й червоні фарби:

Строката хустка – жовте і багряне –

з плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку –

вродливу,

темнооку,

напівголу,

в червоному намисті з горобини,

з горіховими бубнами в руках...

(“Чатує вітер на останнє листя...”)

У поезіях знаходимо і відтінок червоного кольору – рожевий. Проте він – нейтральний, додаткового сенсу в собі немає: “Двори стоять у хуртовині айстр. / Яка рожева й синя хуртовина!” / “Рожеві сосни... Арфа вечорова...”.

Непоодинокі в Ліни Костенко картини, коли “збігаються” різні барви, кожна з яких має самостійний сенс. Усі разом вони створюють ситуацію осені:

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

(“Осінь жагуча”)

В іншому вірші до фарб осені додається зелена фарба, яка є символом живої природи літньої пори:

Красива осінь вишиває клени

червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

 Ми ще побудем, ще не облетим.

(“Красива осінь вишиває клени...”)

Чи у вірші “Осінь дикунська” знаходимо зелену барву в такому метафоричному контексті, де все живе, вирує:

І, настовбурчивши окраси –

зап’ястя, пера, пояси –

гудуть зелені папуаси,

лисніють литками ліси.

Зелений колір не має відтінків, але поруч з ним трапляється смарагдовий, який вживається у метафоричному сенсі:

Он гномики заготовляють дрова

в смарагдовій вечірній тишині.

(“Рожеві сосни...”)

Синьо-голуба гама також є основою метафоричних утворень. Кольорів цієї гами небагато, вони конкретизують художній образ, надають йому певного забарвлення: “Ті журавлі, і їх прощальні сурми... / Тих відлітань сюїта голуба...”; “Од холоду в ногах посиніли дуби”; “А коло хати пелехатий сонях / пасе траву в блакитному дощі”.

Коли від життєдайних фарб осені поетеса переходить до зображення зими, змінюється й метафо­ричний настрій і кольорова гама вірша:

Вже в стільниках стерні немає меду сонця.

І дика груша журиться: одна.

Лиш клаптики червоного суконця

шляхам лишає сіра далина.

Проходить осінь, посмішка землиста.

Скляніють очі неба і води.

Суху розмову полум’я із листям

до ночі сумно слухають сади...

(“Вже в стільниках стерні немає меду сонця”)

    На зміну жовтому – “меду сонця” приходить сірий колір. Червоний тут різко контрастує із сірим фоном. Навіть не називаючи сірий колір, поетеса змушує нас побачити його в кожному образі: “посмішка землиста”; “скляніють очі неба і води”; “суха розмова”; “сумно слухають сади...”.

Метафоричний контекст іноді утворюється завдяки контрастному зіткненню різних кольорів, як композиційних чинників, зокрема чорного і білого. В результаті поряд із всеохопною метафорикою виникає і антитеза на рівні колористики:

Осінній сад ще яблучка глядить,

Листочок-два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігає тінь...

А у світанків очі променисті.

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі.

(“Осінній сад ще яблучка глядить...”)

Тут на широкому тлі метафоризації можна помітити навколо протиставлення “чорне-біле” більш ширшу ауру, ніж зіткнення лише двох кольорів: це контраст часовий (ніч – світанки); зображення руху (пробігає тінь – білий-білий кінь шукає).

Таким чином, проаналізовані метафоричні конструкції у поезіях Ліни Костенко дають можливість стверджувати, що метафора є основою майже кожної її поезії. Метафори у всій сукупності своїх проявів відіграють принципово важливу роль на різних рівнях індивідуального стилю Ліни Костенко – функціональному, емотивному, діалогічному, потенційному (що веде у підтекст), композиційному, сюжетотворчому.

Список використаної літератури

1.     Дніпрова хвиля. Хрестоматія творів, нововведених до шкільних програм. – 2-ге вид., перероблене і доповнене. – К.:Освіта, 1993.– 672 с.

2.     Козлова О. Структурно-семантичний аналіз метафор у поезії Ліни Костенко / О. Козлова // Укр. мова та література в школі.- 2008.– № 6.- С. 34-40

3.      Костенко Л. Неповторність /Л.Костенко. – К.: Дніпро, 2005. – 164 с.

Виконала:

Кремінська Світлана Володимирівна,                                                         

         учениця 9 класу

         Куражинської ЗОШ І-ІІІ ступенів      

         Науковий керівник: Кремінська Леся Леонтіївна, 

         вчитель української мови та  літератури,

        спеціаліст І категорії,     

         Куражинської ЗОШ І-ІІІ ступенів