Диктанти

Завдання на державну підсумкову атестацію 
з української мови(диктанти)

                                                  1.Василь Василашко

Любов до України дається нам від народження, а свідоме осягнення душі Батьківщини починається з вивчення її мови, літератури, історії. Далекі віки озиваються до нас зажурливим співом старовинних дум, швидкоплинністю слова й часу, явленою в казці. Так відбувається діалог епох, століть, поколінь. Кожна епоха має своїх талановитих людей – полководців, художників, композиторів, філософів, письменників, поетів.

      Сьогодні хочеться поговорити про нашого поета-земляка – Василя Федоровича Василашка, людину, яка безмірно любить Україну

      Поет ніколи не забуває рідний край, де народився і виріс, своїх рідних, друзів, з якими провів дитинство і ранню юність. Він пише: «Юність душу в обіймах трима». Василашко постійно переймається долею своєї Батьківщини.

Поезії Василашка – лірична мандрівка по Україні, під час якої читач дізнається про історичні події рідного краю. Разом з поетом ми йдемо стежками берегів Дністра, зупиняємося в урочищах «Тайна», «Маринка», дізнаємося про легенди, пов’язані з їх назвами. Ми вчимося кохати й бути коханими, поважати своїх батьків, родину, народ. Його поезії заставляють задуматись над сенсом життя.

      Життєвий і творчий шлях поета Василя Федоровича Василашка – то благословенне, майже піввікове сходження по кременистій дорозі на крутий  щовб літератури.

177 слів                       (З дослідницької роботи)

                                                         

2.Легенда про Маринку

 З покоління в покоління жителями сіл Калюса й Куражина переповідається цікава легенда про красуню Маринку, милу сільську дівчину з села Калюс, яка закохалася в Кармелюка. Устим приїжджав до своєї сестри Марії і таємно зустрічався з дівчиною.

 Маринка сподобалася місцевому панові, який неодноразово пропонував їй одружитися. Не хотіла вона йти за пана, бо все чекала свого Устима.  Довідавшись про ці стосунки, пан звелів слугам силоміць привести дівчину до свого маєтку. Проте Маринка змогла втекти і подалася в сусіднє село Куражин.

 Бігла вона вночі засніженим полем; холодний вітер обпікав молоде обличчя, руки мерзли, ноги провалювались у глибокий сніг, зате хурделиця замітала її сліди. Знесилена, втікачка впала на сніг. І здалося дівчині, що  опинилася в теплих обіймах коханого. В думках промайнув його образ . «Ми знову разом», – тремтячими губами прошепотіла Маринка. Вона замерзала…

 Там, де загинула бідолашна дівчина, селяни встановили хрест, а місцевість назвали Маринкою. Неподалік б’є джерело з цілющою водою, воно і досі зберігає свою таємницю – історію вірного, але трагічного кохання.

161 слово                         (З розповідей місцевих жителів)

                                                              

3. Шевченко – мій!

Тарас Шевченко  – один. На всі світи  і віки. «Шевченко, як явище велике і вічно живе, – невичерпний, нескінченний і безупинний», – писав Іван Дзюба.

Для кожної епохи він дещо інший, але завжди важливий, неповторний. Тож кожна епоха відкриває для себе Шевченка.

Живу усвідомленням того, що попри одностайне визнання поета правдивим генієм і пророком українського народу, який кидав погляд за обрій епохи, являв минуле аж до індоєвропейського, давав уроки історичної справедливості і патріотизму, став апостолом правди й науки. Тарас Шевченко у кожного свій.

Коли я думаю про світове значення Кобзаря, його творчості, що випливає з його національно-патріотичної свідомості, його повстанської натури і страдницького життя, коли пригадую висловлювання про нього письменників зі світовим ім’ям, то у пам’яті світяться золоті слова Івана Франка про Шевченка: “Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим…».

Отже, дуже важливо читати Шевченка, вловлювати злободенність давно порушених ним проблем, побачити в поетові нашого повноцінного сучасника.

169 слів                            (За В.Василашком)

                                                        

4. Моє село – краплиночка на карті

Придністровський край з його мальовничими краєвидами: балками і ярами, лісами й гаями, родючими грунтами – це моя рідна земля. На розлогому березі Дністра розкинулось село Куражин –маленька краплиночка на карті України – милі, рідні й дорогі серцю місця. Неповторної краси та унікальності надає нашому краю річка Дністер, що протікає між крутих схилів, засаджених хвойними деревами.  Тиха вода штучного водоймища відбиває в собі всю голубінь неба, відображаючи, мов у дзеркалі, зелень навколишньої природи.

Та не лише природою прекрасне Придністров’я. Тут жили, живуть і будуть жити талановиті, мудрі і духовно багаті краяни – мої земляки.

Де, як не в нас, співають найкращі українські пісні, вишивають гарні візерунки на рушниках, сорочках?  Де, як не в нас, варять найсмачніший український борщ і вареники, печуть пухкий хліб та домашню ковбасу? Так, гарні люди живуть у моєму селі. Вони по-своєму творять історію рідного краю, збагачують його культуру й духовність, зберігаючи народні звичаї і традиції, що передавалися з покоління в покоління. Адже любов до України неможлива без любові до своєї маленької Батьківщини.

171 слово                              (За Т.Величко)

 

                                                          

5. Моя Глибівка

 Мріють зорі… Підіймається над обрієм рожеве сонце, грайливі промінчики пробігають по горі, торкаючись верхівок дерев, димарів чепурних хатин. Сонце підіймається все вище й вище, золотисто-червоним відблиском переливається у тихому плесі річки; під чарівні звуки вранішнього співу птахів настає новий день.

Між двох високих розлогих гір, які переділені глибокими ярами та кручами, протікає тиха й повноводна річка Калюс, притока Дністра. Круті схили, рясно всипані великим камінням, вкриті різнобарвним розмаїттям дерев та кущів, заглядають  у чисте штучне водоймище, що утворилося внаслідок будівництва Новодністровської ГЕС. Вода розлилася по широкій долині й сховала всі ознаки життя. А колись  тут вирувало і красувалося село наше – Глибівка.

За довгу історію існування воно розкинулося по обидва береги звивистої річечки з чистою прохолодною водою, де росли столітні верби та тополі, а білі солом’яні хатки глибівчан розбігалися попід саму гору, потопали в квітучих левадах і лугах.

Та коли почалося затоплення, Глибівка розбудувалася на рівнині, уквітчалася  сучасними будинками, громадськими будівлями. Вона потопає, як і колись, у зелені садочків, приваблюючи всіх своїм унікальним і неповторним пейзажем, створеним неперевершеним майстром – природою.

 172 слова                                    (За Н.Матійчиною, Л.Мельник)

                                          6. Наш край у давнину

Як свідчать історичні джерела та археологічні знахідки, життя на території Наддністрянського краю  зародилося у найдавніші часи. На берегах річки Тірас та її притоках, зокрема  вздовж річки Калюс, виявлено понад 30 поселень первісних людей. Дослідження археологів свідчать, що люди легко пристосувались до умов теплого клімату 16-12 тисяч років до нашої ери. Стоянки людей кам’яного віку виявлено поблизу сіл Рудківці, Глибівка, Хребтіїв, Іванківці, Гарячинці, Калюс. Всюди знайдено знаряддя праці прадавньої людини – масивні ручні рубила, крем’яні сокири, наконечники стріл.

Природні умови нашого краю істотно відрізнялися від теперішніх. Клімат нагадував клімат сучасних субтропіків.  У саванах бродили стада слонів та носорогів, у долинах річок рі канарський та звичайний лавр, самшит, тут знаходили притулок олені, косулі, лосі. Свою здобич біля водопоїв підстерігали тигри та леви, печерні ведмеді та вовки.

Люди займалися збиранням рослинної їжі. Вони живилися корінцями та молодими пагонами рослин, ягодами  та різними плодами. Збирали слимаків, пташині яйця, полювали на дрібних тварин.

Так, в пошуках їжі, вони часто переходили з місця на місце, ведучи кочівний спосіб життя.

166 слів                                                  (З архівних джерел)

 7. Легенда про Таїну

Колись, у сиву давнину, на нашу землю здійснювали набіги різні кочові племена. Щоб якось попередити це страшне нашестя, на найвищому місці, на краю села, люди зводили сторожові вишки. Коли вартовий помічав небезпеку, підпалював солому,   яку завжди тримав напоготові. Побачивши цей вогонь, мешканці  розуміли, що наближається ворог, а відтак потрібно сховатися. Ховалися на мочаристому плоскогір’ї, порослому очеретом та верболозом.

Під час одного з татарських набігів  не встиг сховатися один пастушок, хлопчик-сирота, який  пас  за селом худобу. Побачивши пастушка, оскаженілий татарин спіймав його і запитав грізним голосом: «Де сховалися люди?». «Це тайна», – відповів малий. Тоді наказали виколоти йому очі та відрубати пальці на правій руці. А малий постійно повторював одне і те ж: «Це тайна».

Хлопця вороги відпустили для того, щоб нагнати страх на бідних селян і показати їм, що буде з тими, хто не підкорятиметься волі  хана.

Те місце, де люди ховалися від ворогів, дістало назву "Таїна» або «Тайна».

Пройшло багато століть, ту місцевість розорали, а цікава легенда, пов’язана з цією назвою, передається з покоління в покоління.

        

166 слів                               (За переказами місцевих жителів)

                                                             

                                                            

8. Палке кохання

Війна... Знову важкий бій...  Дев’ять днів лежав поранений на чужій землі Михайло Литвинюк, житель села Глибівка . І тільки диво врятувало його від смерті. Коли знайшли, відправили у шпиталь, а там – ампутація обох ніг.

Марії, його дружині, часто снилися дивні сни. Коли дізналася, не впала в розпач. Писала Михайлу листи,  заспокоювала і просила, щоб повертався додому. Вона прийме його таким, бо він – найдорожча для неї людина.

Нарешті настав той день, коли біля їхньої хати зупинилася підвода. Привезли її коханого чоловіка – безпомічного, зболеного, знесиленого. Стримуючи сльози, радо зустріла його молода дружина. Раділа, ластівкою припадала біля нього.

Майже шість років доглядала чоловіка як дитину. Коли він трішки зміцнів, то пробував ставати на важкі дерев’яні протези, які були тільки до колін.

Якось Михайло дібрався до річки порибалити. Чує Марія, що кличе її. Прибігла, зняла протези, взяла на плечі і понесла додому...

Прожили разом вони сорок років. Коли чоловіка не стало, Марія залишилася сама зі своїми  спогадами. Часто згадувала свого Михайла і роки, прожиті з ним у парі.

172 слова                                 (За Н.Матійчиною, Л.Мельник)

                                                                              
                                                                                 

                   9. «Ну що б, здавалося, слова…»

Від Бога, від Шевченка, від предків ідуть слова до людей з новою збіркою поезій Василя Василашка «Заговори, щоб я тебе побачив», в якій майже всі твори присвячені рідній мові, роду, народу. Вони застерігають від нехтування пам’яттю віків. Не дають випустити з рук цієї книжки!

Мова – то люди, а люди – мова.  В нашого патріота рідна мова – українська як живий вияв сокровенної його суті.  Ця книжка є щемливим продовженням його життя, усієї громадської, творчої діяльності, наскрізь пронизаної любов’ю до отчого краю, турботою про долю рідної мови. Вірші Василашка доносять до сердець дуже важливу істину: наша мова у вінку мов народів світу – одна з наймелодійніших, найпрекрасніших мов тисячоліть.

Чудова назва збірки, запозичена в Сократа, висвітлює побачене, іноді із публіцистичним запалом, прагне проникнути зором серця в інтелектуальну царину складних мовних проблем. Наша мова –то пісня, яка переливається з уст в уста, із століття в століття. У нашій мові б’ється невгамовне серце Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стуса, і їй радіють, за неї вболівають герої віршів Василашка.

166 слів                               (За І.Ющуком)

 10. Воєнними дорогами

Війна… Скільки горя й сліз принесла вона українському народові! Та завдяки таким героям, як Іван Семенович Кордонський, була здобута перемога.

Він уродженець села Куражин, в минулому – вчитель, директор, завідувач райво. Важкі шляхи довелося пройти йому в роки воєнного лихоліття.

Василь Семенович розповідав, як одного разу під Шаулаєм їхня батарея залишала вогневу позицію, почався обстріл. «Ось уже під’їхали упряжки з передками і ми підчепили гармату», – згадував він. У цей час розірвався снаряд, багато солдатів загинуло, частину поранило.  Дрібні осколки вп’ялися Василеві в ноги. Побачив, що біля нього стоїть земляк Олекса Войт, який повиймав їх, змастив рани йодом. Піднялись - біля них нікого, а німці вже близько.

Невдовзі  на дорозі з’явилася автомашина. Хлопці кинулись до неї, попросили водія підвезти їх. Він погодився, допоміг перечепити гармату. Коли наздогнали своїх,то про все розповіли командирові батареї. І повернулися,щоб  вивезти  коней та забрати вцілілі  гармати.

Всю війну пройшов Іван Семенович Кордонський. Додому, у рідний Куражин, повернувся аж у 1946 році.

Тут його чекали батьки та уся велика родина.

 

170 слів                                            (За Н.Кордонською)